Två ukrainska stridshelsar tränas i Tyskland: berättelser från Saša och Oleg

Щоранку о 09:00 навчання зупиняють: українці та їхні інструктори хвилиною мовчання вшановують загиблих.

Саша, 37 років, із центральної України: «Ми сміємося, щоб не плакати»

Саша вже мав військовий досвід. На фронті він працював духовним наставником, а навесні вирішив захищати країну як боєць і зголосився добровольцем. Його досвід духовної підтримки допомагає згуртовувати побратимів.

«Я люблю своїх побратимів, і це взаємно. Ми — одне ціле», — каже він, ледве стримуючи сльози. І додає: «Я завжди казав інструкторам, що ми сміємося, щоб не плакати».

Саша вірить у перемогу України та намагається відпустити страх. Переконаний, що на війні важливо будувати плани на майбутнє: «Без планів не повернешся».

Вдома його чекають дружина, десятирічна донька та батьки. Того вечора він збирався допомогти доньці скласти вірш для вчительки. Сам теж пише — про війну та людей, які втратили близьких. Це дає йому спокій.

У Німеччині він багато навчився й дуже вдячний інструкторам. Тут були світло, гаряча вода та жодних повітряних тривог. Але невдовзі дороги розійдуться: одні повернуться до мирного життя й родин, інші — на війну.

Олег, 33 роки, із Київщини: «Це навчання може врятувати мені життя»

Олег хотів захищати Україну від початку повномасштабного вторгнення у 2022 році, але мусив відновлюватися після крововиливу в мозок. Надсилав резюме до 15 полків, проте отримував відмови через стан здоров'я. З тієї ж причини не вдалося стати інженером у протиповітряній обороні.

У Німеччині Олег пропустив частину навчання через пневмонію та сильний біль у спині. Попри це, досяг середнього рівня підготовки.

«Я справжній боєць і добре розумію, що це навчання може врятувати мені життя», — говорить він.

Перед навчаннями Олег освідчився коханій. «Вона сказала "так"!» — розповідає з гордістю. У них є семирічна донька, і він сподівається отримати відпустку на Різдво. Водночас вважає важливим піти на фронт раніше за друзів, які мають більше дітей.

Матір і сестру Олег не бачив багато років. Вони жили на Донбасі, звідки їх змусили переїхати до Росії. Лише зрідка вдається обмінятися повідомленнями.

На навчаннях Олега обрали командиром групи. Навіть після виснажливої ночі в навчальних окопах він перевіряє, чи всі поїли. Каже, що попри втому вони готові знову виконувати завдання.

Повертатися на фронт він не боїться, хоча визнає: під час першого бою це відчуття може змінитися.