Путин передал Трампу сигналы: главное из интервью Карлсону
БЛОГ
Уже перед интервью, которое президент России Владимир Путин дал консервативному американскому комментатору Такеру Карлсону, приходилось говорить о том, что особых сенсаций ожидать не стоит. Просто потому, что в политической повестке дня Путин не многое изменит.
Далее текст на языке оригинала
Сенсацією була тільки та увага, які приділили приїзду Такеру Карлсону російські офіційні особи та пропагандисти. Було очевидно, наскільки Росії потрібна увага Заходу, навіть такого Заходу, який уособлює Такер Карлсон. А може, насамперед увага такого Заходу: консервативного та нездатного зрозуміти сутність російської імперської політики. Адже в цьому разі Росія може асоціювати себе саме із таким Заходом.
Не забуваймо, що з часу свого нападу на нашу країну в лютому 2022 році Володимир Путін не давав жодного інтерв'ю провідним західним медіа, а з американськими журналістами взагалі не зустрічався від 2021 року. Тому могло здаватися важливим саме те, що Путін може сказати американському коментатору, який, очевидно, був налаштований лояльно до нього й намагався використати це інтерв'ю (як це й відбулося після його публікації) для чергових нападів на чинне американське керівництво на чолі з президентом Джо Байденом.
Тобто для Карлсона розмова з Путіним була ще одним елементом передвиборчої кампанії його героя - колишнього американського президента Дональда Трампа. Багато хто вважав, що саме з Карлсоном Путін буде намагатися передавати Трампу сигнали щодо того, як він бачить закінчення війни Росії з Україною.
Ті, хто вважав, що такі сигнали дійсно будуть, не помилилися. Просто ці сигнали не сильно відрізняються від загального уявлення Путіна про міжнародне право і про те, яким чином може закінчитися його війна з Україною. Те, що говорив Путін насамперед, коли адресував це до Заходу, - що саме Росія і Сполучені Штати (він частіше використовував абревіатуру НАТО) мають вирішити, як закінчити війну з Україною. І примусити до такого фіналу українське політичне керівництво. Путін неодноразово говорив, що саме країни НАТО мають вирішити, як виглядатиме їхнє бачення того, що Росія має залишити за собою контроль над окупованими територіями України. Тобто навіть не Путін має зберегти обличчя в цій ситуації, а про збереження обличчя треба подбати країнам-членам НАТО.
Також Путін підкреслив, що альтернативою такої тверезої позиції з боку НАТО може бути глобалізація конфлікту. Адже він з одного боку наголосив: у Росії немає ніякого бажання напасти на країни Балтії чи Польщі, а з іншого - сказав, що якщо Польща нападе на Росію, то вони дадуть їй відсіч. Практично ту саму фразеологію Володимир Путін використовував перед підготовкою нападу на Україну.
Варто нагадати, що й у цьому інтерв'ю Путін кілька разів говорив, що це Україна почала війну, а Росія тільки прагне її закінчити. Тож його слова про те, що він готовий відповісти на вигадану ним самим імовірну агресію Польщі, треба оцінювати саме в цьому ключі. Нібито якщо НАТО не погодиться на ті умови, які може запропонувати Путін тому ж Дональду Трампу, російський очільник може подумати про те, яким чином йому нападати на країни-члени НАТО. Хоча це виглядає примітивним шантажем, яким Путін займається усе своє політичне життя.
Щодо якоїсь конкретики в цій розмові, то більше ми її не побачили. Путін перед Карлсоном був тим самим Путіним, про якого вже, напевно, забули західні політики, які мали з ним постійні контакти перед його великим нападом на Україну. Довга історична лекція, яку Путін читав Карлсону навіть із демонстрацією якихось копій листів Богдана Хмельницького, які він подарував своєму американському співрозмовнику, нагадали мені довгі історичні лекції, які російський очільник читав президенту Франції Емманюелю Макрону, коли той приїздив до Москви з метою відвернути велику війну Росії з Україною. І Макрон, як відомо, був приголомшений тим, що замість реальних змістовних перемовин по суті питання, Путін намагається заколисати його історичними розмовами. При тому, що рівень цих історичних розмов - це рівень першокурсника історичного факультету саме людини в Росії, яка некритично читала твори саме російських шовіністичних істориків і навіть не намагається їх осмислити. Це в принципі інтелектуальний рівень Володимира Путіна як такий.
Це ще одна демонстрація того, що коли ви призначаєте молодшого офіцера комітету держбезпеки Росії, а перед цим Радянського Союзу, на вищу посаду в РФ, ви маєте усвідомлювати рівень обмеженості інтелекту такої людини. Вона, звичайно, може навчитися вправним військовим операціям, убивствам, війнам, але стати людиною інтелектуальною не може просто тому, що не було закладено будь-якої здатності до такої інтелектуальної діяльності.
І у Володимира Путіна такої здатності не було ніколи, немає зараз, і не буде в осяжному майбутньому. Тим паче ми вже бачимо певні психічні розлади. Тому, коли говоримо про лекцію з історії, ми маємо усвідомлювати, що це просто такий прийом вербування співрозмовника, яким Путін завжди користується під час своїх розмов із представниками західного світу. І немає різниці - з лібералами чи ультраконсерваторами. За цими історичними розповідями не стоїть нічого, крім як поставити співрозмовника у складну ситуацію та змусити його втратити справжню нитку розмови. Це абсолютно логіка допиту.
Коли Путін розповідав Такеру Карлсону, мовляв, він говорив із Володимиром Зеленським про його батька, який воював проти нацизму (а як ми знаємо батько Володимира Зеленського народився 1947 року), це вже свідчить про певну неконтрольованість інформації, яку Путін публічно видає світові. Адже для того, щоб зіставити ці факти та зрозуміти, що російський очільник або бреше, або втратив якийсь контроль над реальністю, можна просто відкрити Вікіпедію. Для цього не потрібно займатися історичними розвідками, як у випадку з листами Богдана Хмельницького. Хоча з іншого боку, яке значення мають ці листи? Ми розуміємо, що всі історичні розвідки Путіна мають на меті закамуфлювати його небажання дотримуватися принципів міжнародного права. Тут Путін теж іде звичним для нього шляхом: він говорить, що от Захід міжнародне право не шанує (й наводить приклад спеціальної операції НАТО проти режиму Слободана Мілошевича), а чому тоді Росія має шанувати? Це логіка представника кримінальної банди, яким і є Путін. Це також не новий прийомчик Володимира Путіна в його розмові із західними співрозмовниками. Але тут він був продемонстрований з черговою ясністю для того, щоб Карлсон зміг демонструвати ці його позиції цивілізованому світу.
Ми прекрасно розуміємо вибір Такера Карлсона, який також продемонстрував своє повне нерозуміння того матеріалу, з яким працює. Хоча навіть він не зміг декілька разів стримати свого сміху через деякі висловлювання Путіна. Тобто він у будь-якому разі дивився на співрозмовника зі щирим здивуванням, як на таке собі створіння, до якого потрібно ставитися з повагою, але не виходить. Розуміємо, що навіть у такій ситуації Путіну потрібен комфорт, він узагалі не витримує ані тіні зауважень. Те, що це інтерв'ю почалося зі слів "Це що, політичне шоу чи серйозна розмова?" у відповідь на смішкуватість Такера Карлсона стосовно підстаркуватого російського диктатора, також свідчить про весь комплекс неповноцінності Путіна.
Російський очільник з одного боку бажає уваги цивілізованого світу, а з іншого - не зустрічає тієї поваги, на яку він розраховує у зв'язку зі своїми злодійкуватими вчинками. З одного боку він хоче, щоб Росію вважали супердержавою і говорили з ним на рівних президент США чи лідери ЄС, а з іншого - очевидно переживає, що став вигнанцем у цивілізованому світі, попри всі спроби довести, що його в цій ситуації влаштовує співробітництво із Китаєм.
У будь-якому разі праві ті коментатори, які наголошують, що весь цей маразм Путіна росіяни чують постійно, під час кожної появи російського президента на публіці. Відмінність тільки в тому, що зараз це все почули американці. Ну і звичайно, якщо Дональд Трамп, звісно, мріє про перемовини із Володимиром Путіним, він має усвідомити просту річ: російський президент не збирається повертатися до якихось цивілізованих рамок. Він очікує, що його співрозмовники погодяться з ідеєю, що зруйнування міжнародного права Росією має стати єдиною можливою платформою для таких розмов, навіть якщо навіть уявити в осяжному майбутньому закінчення російсько-української війни.