Ердоган обрав Україну замість Путіна — що змінилось на Близькому Сході

Ще десять років тому Ердоган і Путін, попри всі суперечності, навчилися домовлятися. Сирія стала майданчиком для їхнього дивного альянсу: Москва прикривала турецькі операції з повітря, Анкара вгамовувала повстанців. Обидва отримували своє. Але ця конструкція тихо розвалилася — і розвалилася не на користь Росії.

Переломним моментом стало падіння режиму Башара Асада наприкінці 2024 року. Росія, що загрузла у війні проти України, просто не встигла простягнути йому руку. І поки Москва судомно намагалася налагодити стосунки з новим сирійським керівництвом — тим самим, яке її авіація роками бомбардувала — Туреччина вже святкувала повернення на регіональний п'єдестал.

Але найцікавіше — що Анкара взяла з собою Київ. У квітні Володимир Зеленський прилетів до Дамаска на турецькому державному літаку. Символізм очевидний: Туреччина фактично відчинила Україні двері до регіону, де ще недавно панував російський вплив. На переговорах з новим лідером Сирії Ахмедом аль-Шараа і турецьким міністром закордонних справ говорили про військову співпрацю та енергетику.

Тепер Туреччина модернізує сирійську армію, відходячи від радянських стандартів, а Україна тут — бажаний партнер. Досвід у виробництві зброї та війні дронів, здобутий у найжорстокіших умовах, виявився справді цінним товаром на міжнародному ринку безпеки.

Паралельно Київ вибудовує зв'язки з монархіями Перської затоки. Після того як іранські "шахеди" — ті самі, що Росія масово застосовує проти українських міст — почали загрожувати сусідам Ірану, Зеленський направив українські групи протиповітряної оборони до Саудівської Аравії, Катару та ОАЕ. Для країн Затоки Україна стала не просто жертвою агресії, а джерелом реального безпекового досвіду.

Для Путіна ця картина болюча. Ще кілька років тому він міг демонструвати глобальну присутність і силу. Тепер Ердоган, якого Москва звикла вважати залежним партнером, відкрито просуває українські інтереси там, де Росія ще недавно почувалася господарем. Анкара більше не балансує між НАТО і Кремлем — вона зробила вибір.

До цього додаються й економічні перспективи. Україна і Туреччина вже ведуть переговори про спільний видобуток газу на чорноморському шельфі та новий маршрут його постачання до Європи. За оцінками Reuters, одне з українських родовищ у Чорному морі — одне з найперспективніших у всьому регіоні. Тож партнерство Києва й Анкари — це не лише про війну. Це про майбутнє.

Зміна балансу сил на Близькому Сході після 2022 року добре простежується у конкретних показниках. Якщо до повномасштабного вторгнення Росія утримувала військові бази в Сирії, постачала зброю до Єгипту, Лівії та Алжиру на мільярди доларів і щорічно приймала десятки дипломатичних делегацій з регіону, то до 2024 року ситуація змінилася кардинально. Обсяги російського військового експорту на Близький Схід, за даними Стокгольмського міжнародного інституту дослідження миру (SIPRI), скоротилися більш ніж на 40% порівняно з довоєнним рівнем — армія поглинає більшість виробничих потужностей ВПК. Натомість Україна підписала угоди про оборонне співробітництво з ОАЕ, Саудівською Аравією та Катаром, а кількість офіційних візитів українських посадовців до країн регіону зросла з одиничних до понад двадцяти лише за 2024 рік. Туреччина за той самий період збільшила обсяг оборонних контрактів із країнами Перської затоки приблизно до 3 млрд доларів, частково заповнивши нішу, яку залишила Москва.

Втім, Кремль не сприймає ці втрати як незворотні. Москва свідомо переорієнтовує свою стратегію компенсації на трьох ключових партнерів — Північну Корею, Іран та Китай. З Пхеньяном Росія розбудовує безпрецедентно глибоке військово-технічне співробітництво: за оцінками американської розвідки та південнокорейських джерел, КНДР постачила понад мільйон артилерійських снарядів і направила тисячі солдатів для участі у бойових діях. З Тегераном, попри офіційні заперечення, зберігається канал постачання дронів-камікадзе "Шахед", а в обмін Іран отримує від Росії доступ до технологій протиповітряної оборони. Пекін, своєю чергою, став головним економічним рятівним колом для Москви, збільшивши імпорт російських енергоносіїв і поставки товарів подвійного призначення. Проте жодне з цих партнерств не замінює Росії втрачений авторитет на Близькому Сході — регіоні, де Путін ще кілька років тому претендував на роль незамінного арбітра.