Чому ЦРУ допомагає Україні?

БЛОГ

Ще донедавна СБУ була просто перейменованим КДБ Української РСР, який співпрацював з російськими спецслужбами, тож для ЦРУ було зовсім не просто піти на співпрацю

Центральне розвідувальне управління Сполучених Штатів вже 10 років поспіль допомагає українській розвідувальній спільноті в її протистоянні російській агресії. Допомагає й інформацією, і тим, що створює умови для навчання і кваліфікації українських розвідників, допомагає отриманням адекватних новин із самої Росії, допомагає тим, що підтримує українські зусилля, навіть коли мова йде про роботу у тилу ворога.

Цей текст, який оприлюднило американське видання New York Times, багатьом може видаватися сенсаційним, а багатьом — підтвердженням тих наративів, які розповсюджує російська пропаганда про те, що насправді з Росією воюють не українські розвідники і не український народ, а ЦРУ. З цих наративів мало б виходити, що ми вважаємо Центральне розвідувальне управління Сполучених Штатів і Федеральну службу безпеки Російської Федерації практично ідентичними спецслужбами, які борються між собою, але ж насправді це не так, і я намагаюся довести це десятиріччя.

Центральне розвідувальне управління Сполучених Штатів є спеціальною службою демократичної країни – службою, яка забезпечує збереження американської демократії, допомогу США тим країнам, які своєю чергою захищають свою демократію і суверенітет. Це прозора спецслужба, яка змушена звітувати перед конгресом Сполучених Штатів про всі свої дії, хай деяка інформація і з'являється в умовах суворої секретності.

А от щодо Федеральної служби безпеки Росії, колишнього Комітету державної безпеки Радянського Союзу, мені здається, так не скажеш. Всю свою історію ці люди були бандитами. ФСБ є спадкоємицею КДБ, спадкоємицею організації, на руках очільників і лідерів, та й звичайних співробітників якої кров мільйонів громадян Радянського Союзу. Мільйонів, без перебільшення.

Ці служби ніколи не служили національним інтересам самої Росії, вони завжди обслуговували бандитів, які прийшли до влади шляхом перевороту і були просто "охранкою" Комуністичної партії Радянського Союзу, "охранкою" більшовиків.

Вважати, що людина, яка пішла на службу до Комітету державної безпеки Радянського Союзу, робила той самий вибір, який робили люди, що пішли служити до Центрального розвідувального управління Сполучених Штатів, значить, не поважати самих себе, не поважати реальність служби у ЦРУ.

Служба у ЦРУ, як і у будь-який розвідувальній службі цивілізованого світу, — це служба заради демократії. Служба у КДБ Радянського Союзу — це служба для обслуговування диктатури. Так було і так є зараз у сучасній Російській Федерації.

І ми мали б радіти, що ЦРУ, хоча б після 2014 року, встановила з нами якийсь реальний контакт, що знайшлися люди, здатні сформувати модель співробітництва з ЦРУ, тому що до 2014 року Служба безпеки України була, а можливо, до певної міри й залишалася потім перейменованим Комітетом державної безпеки Української РСР, тісно пов'язаним із колишніми радянськими, а згодом російськими спецслужбами.

І коли у статті New York Times один з українських розвідників підкреслює, що росіянин ніколи б не погодився на вербування його американцем, але до вербування українцем поставився б як до звичайного дружнього контакту, то ми маємо усвідомити, що це правило працює й у протилежний бік. Навіть дотепер до розмови з росіянами українець досить часто ставиться як до "дружнього контакту". Особливо той, який не сприймає роботу у спеціальній службі як щось моральне, не розуміє різниці між ЦРУ і ФСБ.

До 2014 року українська розвідувальна спільнота була, за великим рахунком, філією російської, а ті люди, які не хотіли це сприймати, вичищалися і з СБУ, і з інших спецслужб, можливо, за коротким винятком періоду президентства Віктора Ющенка, але занадто коротким періодом, щоб можна було сформувати якусь реальну спецслужбу. Були періоди, коли представники ФСБ Російської Федерації перебувало безпосередньо в будинку на Володимирській, були радниками або ж господарями очільників СБУ. Чому ми маємо цьому дивуватися, якщо останній з цих очільників періоду Віктора Януковича, разом зі своїм президентом та іншими високопоставленими чиновниками цього режиму, після перемоги Майдану 2013-2014 років опинився в російській столиці?

Уявіть собі, як в такій ситуації країнам цивілізованого світу взагалі було погоджуватися на співробітництво з такою спецслужбою? Недарма ж вони намагалися створити управління, ізольоване від всіх інших управлінь СБУ, які працювали ще з пострадянських, а якщо бути зовсім чесними, з радянських часів.

За великим рахунком, можемо вважати, що реальна історія українських розвідувальних служб починається саме з перемоги Майдану 2013-2014 років. До того часу сама Україна була просто перейменованою радянською республікою, яку обраний більшістю голосів наших з вами співвітчизників Віктор Янукович уже готував до поглинання Росією.

Так що не потрібно боятися співробітництва із ЦРУ та іншими розвідувальними службами країн цивілізованого світу, потрібно боятися відсутності цього співробітництва. Бо там, де немає ЦРУ, завжди приходить ФСБ. А враховуючи те, що Україна була частиною Радянського Союзу, а після проголошення своєї незалежності залишалася пострадянським нереформованим суспільством, інфільтрованість російської агентури в нашій країні й досі сягає критичної відмітки. І можливо, якась політична агентура вже виявлена, але "спляча", існує і чекає, поки збройні сили Російської Федерації виконають наказ Путіна й окупують той чи інший "російський" регіон за версією міністрів з Москви, а насправді нашу з вами землю.

І тоді, так би мовити, ви все побачите, як ми бачили в Криму, як ми бачили на Донбасі, як ми бачили на Херсонщині, Запоріжжі — скільки колаборантів, скільки людей, готових працювати з Москвою. Тільки чомусь ми не замислювалися, що багато хто і до цього працював, а багато хто і зараз ще не проявився, бо готується до можливої зміни ситуації з такою могутньою спецслужбою, яка до того ж кілька разів поспіль за ці 30 років отримала від колишніх керівників СБУ повний перелік і агентури, і можливостей, і всіх планів діяльності. Наприклад, у 1990-ті роки таку інформацію міг надати останній голова Комітету державної безпеки Української РСР генерал Галушко, який став міністром державної безпеки Російської Федерації — ви тільки замисліться над цим.

У цих умовах діяльність тих співробітників українських спецслужб, які протестують цьому шквалу можливостей своїх російських колег, можна дійсно назвати героїчною. І велике щастя, що ЦРУ і досі продовжує підтримувати наших розвідників у цій, я б сказав, зовсім нерівній боротьбі.