Німецька історикиня: Польща забуває, що Україна захищає і її

Коли Зеленський присвоїв одному з підрозділів ССО ім'я Героїв УПА, польська сторона відреагувала різко — аж до заяв про те, що Київ має сам "запропонувати рішення" для врегулювання кризи. Але чи не губиться у цій суперечці щось важливіше? Саме так вважає німецька історикиня Франциска Девіс, наукова співробітниця Лейбніц-центру досліджень новітньої історії у Потсдамі.

"Польща, схоже, втрачає з поля зору те, що зараз поставлено на карту. Україна нині захищає європейську безпеку — а отже й безпеку самої Польщі. Саме це мало б бути пріоритетом, особливо для польських політиків", — сказала вона в коментарі Укрінформу.

Девіс не виправдовує рішення Зеленського беззастережно — навпаки, визнає, що воно було "непродуманим", бо польську реакцію можна було передбачити. Але водночас пояснює, чому воно взагалі з'явилося. В Україні УПА — це насамперед символ збройного спротиву радянській окупації, що тривав аж до початку 1950-х. Москва придушувала повстанців із надзвичайною жорстокістю, депортувала цілі села на схід. "Радянський Союз був спадкоємцем російської колоніальної імперії, і сьогодні Росія знову веде в Україні неоколоніальну війну. Тому не дивує, що УПА була вшанована саме зараз", — пояснює дослідниця.

У Польщі ж УПА асоціюється передусім із Волинською трагедією — масовими вбивствами десятків тисяч польських цивільних під час Другої світової. Це глибока рана, і Девіс це розуміє. Але масштаб нинішньої реакції, на її думку, вже виходить за межі історичної суперечки.

"Реакції були передбачуваними, але їхня інтенсивність — можна сказати, майже істерія — пояснюється не лише різним сприйняттям УПА. Після обрання Навроцького антиукраїнські настрої, що існували й раніше, почали звучати відкритіше. Частина політиків досить безвідповідально їх підігріває — з внутрішньополітичних міркувань, особливо з правопопулістського табору. При цьому ігнорується очевидне: це суперечить зовнішньополітичним інтересам самої Польщі", — говорить історикиня.

Вона нагадує, що Польща першою у світі визнала незалежність України в 1991 році. За цим стояла ціла традиція польської думки — емігрантські інтелектуали Єжи Ґедройц і Юліуш Мєрошевський десятиліттями з Парижа відстоювали ідею польсько-українського примирення. У 1980-х їхні ідеї підхопила "Солідарність" — зокрема Яцек Куронь щиро підтримував український рух за незалежність. Усіх цих людей об'єднувало просте переконання: без вільної України не може бути вільної Польщі.

"Мені б хотілося, щоб у Польщі більше людей знову згадали про цю спадщину і діяли відповідно. Міцне польсько-українське партнерство сьогодні життєво необхідне для всієї Європи — і це в інтересах не лише України, але й самої Польщі", — підсумувала Девіс.

Нагадаємо, 27 травня Зеленський підписав указ про присвоєння Окремому центру спеціальних операцій "Північ" почесного найменування "імені Героїв УПА". МЗС Польщі рішення розкритикувало, прем'єр Туск зажадав від Києва запропонувати вихід із кризи. Речник МЗС України Георгій Тихий у відповідь наголосив, що вшанування УПА не мало антипольського підтексту. Голова ОП Кирило Буданов уже відвідав Варшаву для переговорів.

Історичний досвід інших країн свідчить, що навіть найболючіші конфлікти пам'яті піддаються врегулюванню — за умови політичної волі обох сторін. Франко-німецьке примирення після Другої світової війни, яке спиралося на спільні інституції, підручники з історії та символічні жести лідерів, стало еталонною моделлю для Європи. Відносини між Японією та Південною Кореєю, попри незавершеність процесу примирення, демонструють інший урок: відкладання діалогу заради внутрішньополітичної кон'юнктури лише консервує взаємну образу та ускладнює стратегічне співробітництво. У випадку Польщі та України обидва сценарії залишаються відкритими — і вибір між ними дедалі більше визначатиметься не істориками, а політиками.

Нинішня криза розгортається у принципово іншому контексті, ніж будь-які попередні польсько-українські суперечки щодо історії. Польща є одним із ключових союзників України: вона прийняла мільйони українських біженців, стала головним транзитним коридором для військових поставок і послідовно лобіює інтереси Києва в НАТО та ЄС. Україна, своєю чергою, фактично виконує функцію щита, який стримує російську агресію на східному фланзі Альянсу — і тим самим безпосередньо знижує загрозу для самої Польщі. Ця взаємозалежність надає двостороннім відносинам вимір, який виходить далеко за межі суперечок про символіку та найменування військових підрозділів. Ігнорувати його заради електоральних дивідендів — це розкіш, яку жодна зі сторін у нинішніх умовах насправді не може собі дозволити.