rus
Українська
Война в Украине

Путин продемонстрировал фактическую солидарность с Гитлером

Виталий Портников

Путин продемонстрировал фактическую солидарность с Гитлером

БЛОГ

ИСТОЧНИК

Интервью российского президента Владимира Путина американскому комментатору Такеру Карлсону еще до оглашения считалось настоящей политической сенсацией.

Далее текст на языке оригинала

Багатьом вважалося, що за допомогою цієї розмови – першого інтервʼю західним журналістам з часу масштабного нападу на Україну з лютого 2022 року і першого інтервʼю американським журналістам з 2021 року – Володимир Путін має передати якісь важливі політичні сигнали якщо не усьому "колективному Заходу", так принаймні тим представникам політичного істеблішменту, які вбачають закінчення війни у перемовинах із Кремлем.

До тих журналістів, які переконували, що в інтервʼю навряд чи будуть якісь реальні новини, воліли не прислухатися. У підсумку всі ми стали свідками чергової тривалої лекції з історії України, яку Путін запропонував Карлсону. Ймовірно, це саме та лекція – тільки у скороченому варіанті – яку Путін читав французькому президентові Емманюєлю Макрону та іншим західним лідерам, що відвідували Москву напередодні "великого нападу" й переконували Кремль не здійснювати фатальної помилки.

Недолугість інтерпретації Путіним історичних подій

З тезами цієї лекції можна було б і посперечатися. Але, як на мене, розбір путінського реферату по історії – марна справа. Й не тому, що важко довести недолугість інтерпретації Путіним історичних подій – якраз не важко. А тому, що в сучасному світі має значення міжнародне право, а не апеляції до історії. Це саме той висновок, який людство зробило з досвіду двох світових воєн. Саме тому непорушність кордонів й дотримання принципів міжнародного права стало непорушною цінністю, яку погодилися захищати на нараді по безпеці і співробітництву в Європі 1975 року.

Росія цю цінність розтоптала ще 2014 року, після окупації Криму. Й тому, коли Володимир Путін приходить на розмову із Такером Карлсоном із якимись там копіями листів Богдана Хмельницького, він виглядає кумедно. Бо майже всі європейські держави за часи, що минули з епохи Богдана Хмельницького, змінювали свої кордони і навіть етнічний склад. Так, здебільшого це відбувалося внаслідок воєнних конфліктів. Й саме тому після Другої світової війни Європа сказала "досить".

А Путін не сказав. Й переконує, що він навіть допоможе НАТО "зберегти обличчя" при визнанні російськими окупованих українських територій. І це при тому, що багато хто із західних політиків щиро вірить, що у збереженні обличчя зацікавлений сам Володимир Путін, якій, втім, ніякого очевидного дискомфорту від ізоляції у цивілізованому світі не відчуває. Й, напевне, не розуміє, чого це він має надсилати Заходу якісь сигнали щодо закінчення війни.

Солідарність Путіна з Гітлером

Хоча ж ні, один сигнал від Путіна все ж таки був! Це якраз заклик визнати російський статус окупованих українських земель – а в іншому разі Путін може "захищатися від Польщі", якщо ця країна нападе на Росію.

І якщо врахувати, що у випадку з Україною Путін весь час також говорить про якийсь міфічний український напад на Росію, я б не ставився б легковажно до цих переконань у тому, що Росія на Польщу нападати не збирається – а тільки відповідати на агресію.

Тим більш на тлі фактичної солідарності російського президента із Адольфом Гітлером у поясненні причини, чому почалася Друга світова війна і чому Німеччина змушена була "відповідати" Польщі. І в цій несподіваній солідарності – весь цинізм політичного амплуа Путіна, якому вдається одночасно звинувачувати Україну в

Суперечив сам собі

Головний висновок з цього довгого й суперечливого інтервʼю є дуже простим – Путін не в змозі змінювати власний порядок денний навіть тоді, коли це в його власних політичних інтересах.

Путіну дійсно було потрібно – з нашої точки зору – "допомогти" прихильникам мирних перемовин з ним реалістичними свіжими ідеями й готовністю шукати компроміси, але замість цього ми побачили "класичного" російського президента зі звичними звинуваченнями на адресу України і Заходу, із готовністю продовжувати війну, із готовністю суперечити самому собі, коли протягом двох годин російський президент погоджувався із фактом існування України і українців й водночас переконував, що ніякої України і ніяких українців взагалі ніколи не було, і що це "проєкт австрійського генштабу".

Тому що інтерес Путіна був спрямований не на надсилання сигналів, а на саморекламу перед власними співвітчизниками, на намагання продемонструвати, що насправді ніякої ізоляції Путіна і його режиму немає й бути не може, що навіть зі Сполучених Штатів приїздять "правильні" журналісти, які можуть визнати Росію центром сучасної цивілізації.

Саме тому ще до оприлюднення розмови із Путіним на Карлсона російські пропагандисти дивилися як на справжнього героя політичного життя й світської хроніки. Й це нагадало мені ту надмірну увагу, якою завжди користувалися діячі західної культури і журналістики у Радянському Союзі ще з часів Володимира Леніна. Знаменитий британський письменник Герберт Веллс після зустрічі із Леніним у 1920 році написав книжку "Росія в імлі", в якій обережне ставлення до більшовицького експерименту сусідить із захопленням особистістю "кремлівського мрійника".

Звісно, Карлсон не Веллс і Путін – не Ленін. Але враження, що на веллсівській "машині часу" учасники цього нового інтервʼю з імперським мрійником потрапили у якесь далеке минуле, у мене не зникає.